По міській базарній площі йдуть поліцейський наглядач Очумєлов з городовим. Очумєлов стає свідком інциденту на базарній площі. Золотар Хрюкін показує перед натовпом свій закривавлений палець, який вкусило цуценя хорта, господар якого невідомий, після чого цуценя скулилось від страху поруч із натовпом. Натовп з'ясовує, чи цуценя бродяче, чи належить генералу. Поліцейський наглядач у цей же час, у залежності від викриків натовпу про належність тварини, постійно змінює свою думку про щеня, то наказуючи вбити собаку, то погрожуючи золотареві Хрюкіну. У кінці оповідання з'ясовується, що цуценя належить брату генерала, який приїхав у місто відвідати родичів, після чого тварину передають служнику генерала.
Оповідання «Хамелеон» увійшло до першого тому тритомного зібрання перекладів Чехова українською мовою, що вийшло 1930 року у видавництві Книгоспілка. Перекладач — А. Лебедь.
Додаткове
Через базарний майдан іде поліційний наглядач Очумєлов у новій шинелі та з клуночком у руці. За ним ступає рудий городовик з решетом, ущерть повним конфіскованим aґpycoм. Навколо тиша… На майдані ні душі… Порозчинювані двері крамниць та шинків поглядають на світ Божий сумно, неначе голодні пащі; коло них немає навіть старців.
— Дак ти кусатись, нечиста сило! — чує раптом Очумєлов. — Братця, не пускай його! Тепера не велено кусатись. Держи! А… а!
Чути собаче скавучання. Очумєлов дивиться вбік і бачить: із дров'яного складу купця Пічугіна, стрибаючи на трьох ногах і озираючись, біжить собака. За ним женеться чоловік у перкалевій накрохмаленій сорочці та розщібнутій жилетці. Він біжить за собакою, і, подавшись тулубом уперед, падає на землю і хапає того за задні лапи. Чути удруге собаче скавучання і крик: «Не пускай!» Із крамниць висуваються сонні фізіономії, і незабаром коло дров'яного складу, ніби виріс із землі, збирається натовп.
— Либонь, безпорядок який, ваше благородіє… — каже городовик.
Очумєлов робить півповорота ліворуч і прямує до стовпища. Коло самих воріт складу, бачить він, стоїть вищеописаний чоловік у розщібнутій жилетці і, піднявши вгору праву руку, показує натовпові скривавлений палець. На півп'яному лиці його ніби написано: «Ну, знатимеш же ти мене, шельмо!» Та й самий палець його виглядає, як знамено перемоги. В цьому чоловікові Очумєлов упізнає золотаря Хрюкіна. В центрі натовпу, розставивши передні ноги і трусячись усім тілом, сидить на землі сам призвідник скандалу — біле хортеня з гострою мордою і жовтою плямою на спині. У сльозавих очах його вираз туги й жаху.
— З якої це причини тут? — питає Очумєлов, врізуючись у натовп. — Через віщо тут? Це ти нащо палець?.. Хто кричав? — Іду я собі, ваше благородіє, нікого не займаю… — починає Хрюкін, кашляючи в кулак. — (Об дровах з Митрій Митричем), коли враз це стерво з доброго дива за палець… Ви даруйте мені, я людина, котора робоча. Робота у мене делікатна… Хай мені заплатять, бо я, майте собі, цим пальцем, може, тиждень не поворухну… Цього, ваше благородіє, і в законі не стоїть, щоб од тварі терпіти… Коли ото кожне буде кусатися, то краще й не жити на світі…
— Гм… Гаразд… — говорить Очумєлов суворо, кашляючи й поводячи бровами. — Гаразд… Чий собака? Я цього так не помину! Я покажу вам, як собак розпускати. Пора вже звернути увагу на таких о суб'єктів, що не хочуть коритись постановам. Як оштрафую його, бісову душу, так він знатиме в мене, що значить собака та інший такий бродячий скот. Я йому нажену холоду!.. Єлдирін, — звертається наглядач до городовика, — дізнайся, чий це собака і напиши протокол. А собаку знищити треба. Негайно! Він, видно скажений… Чий це собака, питаю?
— Це, надісь, генерала Жиґалова, — обзивається хтось із юрби.
— Генерала Жиґалова? Гм… Здійми-но, Єлдирін, з мене пальто… Страх, яка спека. Відай, на дощ… Одного тільки я не розумію: як він міг тебе вкусити? — звертається Очумєлов до Хрюкіна. — Хіба таки він дістане до пальця? Він маленький, а ти бач он який здоровило вигнався. Ти, мабуть, розколупав пальця цвяшком, а тоді й спала тобі в голову ідея, щоб причепитись. Ти ж, бра… звісний народ! Знаю вас, чортів!
— Він, ваше благородіє, цигаркою йому в морду для сміху, а песик не дурний бувши та й хап його… Нікчемний чолов'яга, ваше благородіє.
— Брешеш, сліпоокий! Не бачив, так навіщо ж ото брехати! Їхнє благородіє розумний пан і розбирають, коли хто бреше, а хто по совісті, як перед Богом… А як я брешу, так хай тоді мировий1 розсудить. У нього в законі сказано… Теперечки всі рівні… У мене в самого брат у жандармах… коли хочете знати…
— Мовчать!
— Ні, це не генеральський… — глибокодумно зауважує городовик. — У генерала таких нема. У нього все більше вижли.2 — Ти це напевне знаєш?
— Напевне, ваше благородіє…
— Я й сам знаю. Генералові собаки дорогі, породисті, а це — чортзна-що. Ні тобі шерсті, ні вигляду… підлота сама тільки… І такого б то собаку держати?!.. Чи ви при розумі? Хай тільки попався б такий собака в Петербурзі чи в Москві, то знаєте, що було б, га? Там не подивились би в закон, а вмент — не диш! Ти, Хрюкін; потерпів і діла цього так не лишай… Треба провчити. Пора…
— А по-моєму генеральський… — міркує вголос городовик. — На морді в нього не написано… Я оце в дворі у нього такого саме бачив.
— Звісно, генеральський, — говорить голос із натовпу.
— Гм… Надінь-но, браток Єлдирін, на мене пальто. Щось холодом війнуло… Морозить мене… Ти одведеш його до генерала і спитаєш там… Скажеш, що я найшов і прислав. Та скажи, щоб його не випускали на вулицю… Він, може, дорогий, а коли кожна свиня йому в носа цигаркою тикатиме, то зіпсують як стій та дивись. Собака — тендітна тварина… А ти, йолопе, опусти руку. Нема чого дурного свого пальця виставляти. Сам винен…
— Кухар генеральський іде, його спитаємо… Гей, Прохоре! А йди-но, голубе, сюди. Поглянь на собаку… Ваш?
— Вигадав! Таких у нас зроду-віку не бувало. — І розпитувати тут довго нема чого, — каже Очумєлов. — Бродячий! Нічого тут довго розводитись… Сказав бродячий, значить бродячий. Знищити, от і все.
— Це не наш, — веде далі Прохор. — Це генералового брата, що недавнечко приїхав. Наш не охочий до хортів. Брат їхній, дак той охочий…
— Та хіба братик їхній приїхали? Володимир Іванович? — питає Очумєлов, і все лице йому заливає солодка усмішка. — Ах ти, Боже ж мій, Господи! А я й не знав! Погостювати приїхали! — у гостину…
— Боже ж мій, Господи!.. Скучили за братиком…
А я ж і не знав! Так це, виходить, їхній собака. Дуже радий… Візьми його. Песик нічогенький… Меткий такий… Хап цього за палець! Ха-ха-ха… Ну, чого тремтиш? Ррр… бр… Сердишся, шельмо!.. Ач, який цуцик…
Прохор кличе собаку і йде з ним від дров'яного складу… Натовп регочеться з Хрюкіна.
— Я ще доберусь до тебе! — свариться на нього Очумєлов і, запинаючись у шинелю, простує далі через базарний майдан.
183 
